Рецензія на монографію А. В. Грубінка, А. Ю. Мартинова «Європейський Союз після BREXIT: продовження історії»
(Тернопіль–Київ, 2021. 258 с.)
Олег Машевський
д-р іст. наук, проф.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Київ, Україна
DOI: https://doi.org/10.17721/2524-048X.2021.19.8
Автори монографії зосередились на науковому аналізі актуальної наукової і прикладної теми, яка стосується проблеми адаптації Євросоюзу до нових умов, які склалися після виходу Великої Британії з ЄС. Символічно, що цей процес співпав із кризою процесу глобалізації, що обумовлено пандемією та її викликами міжнародній безпеці. Ще до пандемії Велика Британія визначилася щодо обрання власної стратегії перетворення на полюс сили англосаксонського світу. Це не випадково, адже ще на початку ХХІ ст. американський мислитель Амітаї Етціоні дійшов висновку, що на межі 1989–2001 років, тобто від часу, який минув після падіння Берлінського муру до епохальних терористичних актів 11 вересня 2001 р., закінчилось відразу декілька історичних епох. По-перше, минув час традиційних імперських утворень, по-друге, під сумнівом опинився державний суверенітет, який, починаючи з часів Тридцятирічної війни ХVІІ століття був фундаментом модерної міждержавної системи. Все частіше здається, що стріли часу зійшлися в теперішній умовній координаті, яка підводить риску під історичним досвідом минулого розвитку, та створює сценарій для подальшого перебігу історичного процесу. На наших очах формують нові глобальні союзи. Країни «великої сімки» намагаються долучити до кола демократій проти автократій Росії та Китаю – Індію, Австралію, Республіку Корея. Внаслідок цього ми є свідками унікального історичного процесу формування нової світової системи. Причому за цих обставин ключовими питаннями стають проблеми виживання або адаптації до нових глобальних умов інституту державності та його якісного наповнення.
Сучасний Європейський Союз це одночасно міжнародне і державо-подібне утворення, яке поєднує у собі риси принаймні трьох державних союзів: міжнародної міжурядової організації, конфедерації й федерації. Це не лише обумовлює складність предмету дослідження, а й його суперечливість. В умовах радикальних суспільних змін завжди важко їх відслідковувати та адекватно аналізувати. Це титанічне завдання додатково ускладнюється внаслідок наявності внутрішньо цехової методологічної кризи в родині суспільних наук. Тому, зважаючи на всі ці об’єктивні складності, можна лише вітати спроби пошуку нового теоретико-методологічного синтезу, який має допомогти суспільству усвідомити сутність історичного часу та діяти в ньому максимально раціонально та ефективно.
На сторінках монографії ставляться питання евристичного потенціалу дослідження проблеми європейського історичного досвіду, крім того, суттєва увага приділяється висвітленню системного підходу до соціального вектору європейської політики. Також розглядається питання вирішення ключових соціальних проблем, які стоять на перешкоді якісному поглибленню європейської інтеграції із збереженням основних орієнтирів соціального ринкового господарства. Серед зазначених питань автори виокремлюють та аналізують найважливіші аспекти, які стосуються передусім подолання бідності та боротьби з безробіттям.
У монографії окреслюється коло методологічних проблем трансформаційного історичного періоду, залучено до його вивчення синтезуючий підхід, який полягає у використанні історичного, соціально філософського, економічного, політологічного, правового підходів. Подібний підхід дозволяє відновити синтез наукового знання, який часто порушується не лише під впливом дії тенденції до спеціалізованої фрагментації складних об’єктів дослідження, а й дає можливість максимально точно врахувати специфіку перехідної історичної доби.
Оскільки теоретичне осмислення цих процесів, звичайно, не є наукою заради науки, принаймні впродовж 90-х рр. ХХ ст. воно тривало під відчутним впливом романтичного європеїзму. Останньому була притаманна певна тенденція до утопічного спрощення системної трансформації, міфологізації процесу європейської інтеграції України, який із складного діалектичного явища фактично перетворювався на механічне єднання. На цьому фоні здавалось, що створювані державні структури України за моделлю «наздоганяючого» розвитку мали надзвичайно швидко долати проблеми, які європейські країни вирішували століттями.
Після подій 1989 р., пов’язаних із тотальною перемогою суспільного суцільного споживання та ліберальних економічних ідей, втіленням яких стало формування наднаціональних ринків та глобалізації фінансової системи, так би мовити класична європейська соціальна система опинилась під потужним ідейно-політичним тиском та загостренням економічної конкуренції. Зазначена реальність лишається досить складною. Адже висока вартість робочої сили, наприклад, в країнах старої Європи спонукає роботодавців шукати дешевшу робочу силу, але такої само високої кваліфікації. Якщо її не вдається знайти в межах ЄС, коло пропозиції поширюється на інші системи, інтегровані у глобальну економіку. Подібний соціальний демпінг, як слушно наголошує автор, ускладню відтворення якісної робочої сили та ставить під сумнів конкурентну спроможність передусім традиційних галузей економіки.
Складна процедура реструктуралізації європейського економічного простору зіштовхується із проблемою адаптації соціальних вигод до широкого проекту європейської інтеграції. Проте реформаторські налаштовані уряди більшості країн ЄС не посприяли закріпленню найважливіших положень Європейської соціальної хартії у проекті першої в історії Конституції Європейського Союзу.
Проте епідеміологічні, енергетичні та економічні кризи поступово порушували соціальний консенсус та стабільність, провокуючи появу нового явища, яким стала так звана нова бідність, тобто суттєве кількісне та якісне скорочення середнього класу. Аналогічний процес, пов’язаний із масштабним перерозподілом державної власності за часів горбачовського перебудови відбувався і в СРСР. Внаслідок цього інтенсивна соціальна диференціація та низхідна соціальна мобільність спровокували помітну пауперизацію широких соціальних верств.
На іншому полюсі багатства Європи відбувалась інтеграція держав добробуту, яка в свою чергу загострила проблему субсідіарності. Адже в географічному сенсі не всі європейські регіони є однаково розвинутими, в силу своєї різної економічної спеціалізації, яка склалась внаслідок історичного розподілу праці. Врешті посилилась тенденція до перекладання відповідальності за вирішення проблем бідних регіонів на них самих. Той же німецький досвід, пов’язаний із об’єднанням Сходу і Заходу країни, засвідчив, що навіть величезні інвестиції у розвиток інфраструктури, запровадження нових технологій, докладання зусиль до підвищення продуктивності праці, – все це разом взяте не вирішує достатньо швидко проблему соціальної конвергенції. Вирівнювання соціального простору багатших та бідніших федеральних земель відбувається досить повільно. Не в останню чергу ці проблеми стали вагомою причиною для виходу Великої Британії з Євросоюзу.
Аналогічні проблеми існують на рівні ЄС, чиї регіональні структурні фонди не можуть максимально ефективно вирішити проблему зменшення рівня соціальної диференціації в ЄС. Вивезення капіталу до країн з меншими соціальними витратами спонукає чинних політиків ЄС замислитись над проблемою соціального демпінгу. Адже низькі розцінки на працю в нових країн ЄС підривають соціальний консенсус, який існував в старих країн ЄС.
Фактично більшість нових країн членів ЄС на декілька порядків відстають за доходами від колишніх найбідніших країн старого Європейського Союзу. В свою чергу відрив України від цих нових бідних країн ЄС є ще більшим. Тож проблема бідності стає однією з головних у процесі подолання соціальних бар’єрів на шляху до ЄС.
Проблематика монографії має практичне значення для зовнішньої політики України. Адже Євросоюз є важливим сусідом та торговельним й політичним партнером України, а вступ до нього задекларований фактично як праобраз стратегічної національної ідеї. Європейський проект за своєю сутністю є постмодерністським, оскільки він намагається подолати модерн, із яким пов’язаний націоналізм, та вийти на рівень толерантного погодження різних національних інтересів. Активізація процесу глобалізації спонукала інтеграційні структури виконувати функції, які обмежують національний суверенітет. Історіографічний дискурс спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу доводить, що зазначений стратегічний курс європейської інтеграції залежить від спроможності еліт та народів Європи знайти спільну європейську ідентичність та організувати навколо неї процес визначення місця та ролі Євросоюзу у сучасній системі міжнародних відносин. Зазначений процес у віддаленій історичній перспективі залишається відкритою можливістю з негарантованим позитивним, або негативним результатом.
Вихід Великої Британії з Європейського Союзу, який був несподіваним для багатьох дослідників європейської інтеграції, визрівав поступово. Автори рецензованої монографії перераховують основні тенденції, які вплинули на це рішення. Насамперед мова йде про неврегульованість стратегії розвитку ЄС, долі спільної європейської грошової одиниці, недосконалість системи прийняття рішень у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, що обумовило недієву відповідь ЄС на російський і китайський автократичні виклики. Попри об’єктивні проблеми, які пов’язані із взаємною адаптацією старих та нових країн членів ЄС, європейський інтеграційний проект продовжує розглядатись як ключ до вирішення питань, які ставить сучасне життя, та пошуку відповідей на виклики глобалізації. Зокрема, у заключному шостому розділі автор зупиняє увагу на теоретико-методологічному та практичному аналізі проблеми демократії.
Країни так званої «нової» Європи, які на відміну від «старої», представленої передусім Німеччиною та Францією, безумовно підтримали дії США в Іраку, намагались застрахувати себе від імпульсів до створення Сполучених Штатів Європи. Зокрема, в питанні розробки проекту Конституції ЄС Польща та Іспанія наполягали на збережені за ними такої само кількості голосів при прийнятті рішень, як і для Німеччини та Франції. Натомість ФРН висловлювала незадоволення тим, що, наприклад, одна з найменш населених країн розширеного ЄС Мальта матиме стільки ж голосів, скільки й впливова німецька федеральна земля Баварія. Тому було висунуто компромісне рішення щодо так званої подвійної більшості в процесі прийняття рішень у ЄС. Суть зазначеної ідеї полягає в тому, що рішення мають вважатись прийнятими, якщо за них є більшість голосів від країн, у яких мешкає більшість населення ЄС.
Автори монографії шукають відповідь на питання, яким буде Євросоюз після виходу Великої Британії. Не менш важливою проблемою є питання, чи стане Британія після виходу з Європейського Союзу «глобальною» Британією. Звичайно, Британія занепокоєна перетворенням ЄС на наддержаву, яка має не лише свій прапор, гімн, валюту, а й зародок спільного європейського війська і намагається проводити спільну зовнішню і оборону політику. Лондон виступає за сильніший опір Китаю та витіснення Росії з Європи. Зміна регіональних впливів у ЄС, що може породжувати нову структуру конфлікту інтересів не лише окремих країн, а й різних регіональних угруповань. Назрілим видається питання чіткого розподілу повноважень між наднаціональними та національними органами влади на всіх рівнях. Більш адекватної до цієї тенденції буде не стільки більш централізована федералістська Європа, скільки децентралізована конфедеративна Європа. До речі саме модель останньої виглядає більш відкритою для подальшого розширення. Зазначена праця просякнута духом реалістичного європеїзму. Тому, не в останню чергу і завдяки цьому, рецензована монографія стане помітним явищем у вітчизняній європеїстиці.
Ключові слова: Європейський Союз, Брекзит, євроінтеграція, історіографічний дискурс, глобалізація.
Надійшла до редколегії: 22.04.2021
Завантажити
